Пам'ять серця, чуєш,- залишайся вічно

 

                                                         Доля мічена, покалічена,

                                                         А виною всьому вона –

                                          Тричі проклята, в смерть приречена,

                                                        Душогубка людей – війна.

 

Для чого людству потрібна війна? Адже несе вона тільки сльози, горе, розлуку, смуток, руїни, пожарища, бідність, а найстрашніше – смерть. Коли перечитуєш сторінки історії нашого народу, то дивуєшся, як можна було вижити серед такої страшної війни нашим прадідусям і прабабусям, нашим дідусям і бабусям. Вони були молодими, повними життя. А ще красивими й роботящими. Жили й мріяли про кохання, сім’ю, добробут. Та чорним гайворонням налетіли на рідну землю вороги. І все щастя було перекреслене словом-жахом – війна. Відлуння її збереглось у наших серцях пам’яттю. Близько 400 білухівців піщли на фронт захищати свою Вітчизну.

    Як сиві води нашої тихоплинної річки Орчик, збігають роки. Журавлиними ключами відлітають у далекий вирій дні. Вже вкотре повертаються журавлики до отчого краю, та не повернуться наші односельчани, котрі загинули у роки Великої Вітчизняної війни. Їхні імена навічно викарбувані на граніті.

На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 144 жителі села. Білухівка була окупована німець­ко-фашистськими загарбниками 20 вересня 1941 року, остаточно визволена військами Степового фронту 19 вересня 1943 року. 28 лютого 1942 ро­ку частини Червоної Армії, які прорвалися з боку Донбасу, на кілька днів визволили село. При від­ступі в лютому 1942 року фашисти розстріляли 33 жителів (в т. ч. 2 жінки), у вересні 1943 року ^:—2 жінок та 1 чоловіка. Білухівка була спалена на 60%, всю худобу вороги або вигнали, або побили.

Минуть десятиліття, сотні літ, тисячоліття... Але я, пам’ять, передам всім, хто залишиться після нас, спогади – спогади героїв, спогади матерів та вдів, спогади дівчат і юнаків, спогади дітей війни, спогади солдатські мирних днів...

          Із спогадів Телевної Галини Петрівни, 1922 року народження:

На початку Великої Вітчизняної війни працювала вчителем у Дрогобицькому районі. Уже у перший день війни німці бомбили цю територію. У лісі стояли зенітки і збили німецький літак.

У листопаді 1941 року вона повернулася додому у село Білухівку. Тоді Галина Петрівна була молодою дівчиною, приїхала до своєї мами. Хата стояла у центрі села, тут вона проживає і зараз.

Село уже було окуповане німецькими військами. По дворах стояли танки, машини, гармати "Ванюшї". Есесовці були дуже страшні, одягнені були у чорний одяг, ходили з автоматами. Із дворів забирали курей, свиней, тобто грабували мирне населення.

Людей у колгоспі поділили на десятихатки. У їхній десятихатці були самі жінки та Кичатий Андрій Оксентійович. Обробляли землю коровами. Коні із колгоспу розібрали люди, їм дісталась кобила з лошам. Нею волочили, сіяли. На кожну десятихатку виділили землю. У жнива жінки косили косами і в'язали. Там працювала і Галина Петрівна. Із нею ще працювали молоді хлопці Тарабан Олексій, Корнієнко Володимир Іванович, вони підносили снопи. Снопи складали в копи, возили із поля волами, коровами, кіньми. Їхня десятихатка склала пшеницю на подвір'ях Тарабанів та Тригубів (тепер вулиця Першотравнева), але німці спалили урожай. Хто з людей не перевіз урожаю з поля, то його також німці спалили, коли відступали у 1943 році.

Снопи молотили паровою машиною (машина-паровоз, соломою її розтоплювали, тоді вона працювала) взимку у дворах, а восени молотили у степу. Спочатку снопи підвозили до молотарки, кидали на столик. Тут працювало чотири жінки і чоловік. Ці люди розв'язували снопи. Кидали у машину. На другий день зерно несли до віялки. Вона була ручна. Від віялки одбирали полову. Паровик стояв біля річки, там був колгосп.

Одного дня прийшли німці і сказали, що молодих дівчат будуть забирати у Німеччину. Люди дуже боялися, але багатьох дівчат забрали на примусові роботи.

Німців населення дуже боялося. Вночі із центральної вулиці втікали ночувати у глухіші. Але все ж таки дівчата частенько виходили на вулицю ввечері і співали пісні, але німці розганяли їх.

Вороги заставляли працювати. Молодих людей возили у Вакулиху полоти і садити буряки (вусадки). Один німець із Халтуріно їздив на фаетоні із нагайкою біля працюючих. Дуже бив людей. А над працюючими також весь час стояв німець з автоматом. Увечері люди приїжджали додому. Одного разу їх залишили ночувати, то всі повтікали.

Де зараз хата Плотнікова М.І. та Плотнікової Т.М., була до війни лікарня. Німці зробили там управу. Ляскало Олександр Іванович - учитель - був секретарем управи, а німець Бем жив також там. Поліцаї жили також в управі. Один із них - Василенко Пилип Іванович - застрелив дівчину (тітку Кучеренка Миколи Федоровича, сестру його матері). Поліцай втік із німцями і більше у село не повернувся.

У лютому 1942 року із Харкова одбилася частина наших воїнів від фронту в тил. Вони заїхали на танках, машинах у село Вільхуватку та Бердич. Наші воїни також прорвались у село Білухівку на мотоциклі. Один із розвідників вбив німця. Фашисти були дуже розлючені. Вони запалили село Вільхуватку. Із двора Галини Петрівни було видно, як німці запалювали квачами хати і було чути автоматні черги. Всі хати спалили, залишилися тільки комини.

У Бердичі жила невістка, братова жінка. Вона залишилася живою, бо заховалася у погріб. Галина Петрівна з матір'ю ходили по невістку. Галина Петрівна бачила, як у дворі стояв радянський танк. Танкіст був неживий, весь обгорілий, голова його потрапила у танковий цеп, тільки ноги біліли, хтось із танкіста познімав чоботи. Довго дівчині ввижався радянський танкіст.

Коли радянська частина з'явилася у селі Вільхуватці та Бердичі, то у наше село прорвалися троє розвідників на мотоциклі. Одного розвідника заховала сім'я Федота (на Парижі), а двох німці убили. Фашисти були дуже розлючені, із Халтурино прибула колона німецьких танків. Вороги підпалювали хати і вбили аж 22 чоловіки. Усі ці події відбувались у центрі села, починаючи від хати, де зараз проживає Цілінченко Н.К. і до садиби, де зараз проживає Кучеренко Григорій Юхимович. Люди були налякані. Коли сунула колона танків, вони ховалися. Галина Петрівна з мамою та невісткою заховалися під солому. Німці побачили гусей, побігли за ними і не побачили захованих. Так Галина Петрівна залишилася живою. А сусіда Лиштвана Микиту Прокоповича (батька Лиштвана Григорія Микитовича) вбили, коли він вийшов із сіней. Фашист сказав: "Партизан" і вистрелив у чоловіка. Ще вбили Войко Івана Гнатовича у своєму дворі.

 Список жителів,  які  були   розстріляні   під    час    окупації

28     лютого    1942    року.

1. Кучеренко	Павло	Іванович,	інвалід
2. Дашевський	Григорій,		70 років
3. Дашевська	Катерина	Максимівна,	70 років
4. Куленко	Никифор	Андрійович,	72 роки
5. Канівецт	Никифор	Іванович,	65 років
6. Трубчанінов	Петро	Тимофійович,	учитель, 22 роки
7. Кучеренко	Михайло	Степанович,	75 років
8. Кучеренко	Микола	Михайлович,	16 років
9. Кладка	Олексій,	інвалід, працював плотником у МТС
10. Капустян	Роман	Онуфрійович,	60 років
11. Кучеренко	Олексій	Федотович,	15 років
12. Бойченко	Петро	Романович,	старий
13. Бойченко	Микола	Петрович,	15 років
14. Ляскало	Євмен,		інвалід
15. Калініченко	Корній,		70 років
16. Калініченко	Пестина,		стара
17. Ляскало	Никифор	Іванович,	70 років
18. Бойко	Іван	Гнатович,	60 років
19. Лиштван	Микита	Прокопович,	65 років
20. Корнієнко	Феодосія	Юхимівна
21 .Кучеренко	Микола	Федотович,	16 років
22. Кучеренко	Федот	Костянтинович, поранено
23. Кичатий	Андрій	Оксентійович,    поранено

     Танки сунули центральною вулицею до Першого Травня (так називається частина нашого села). Чоловіки, більше 20 осіб, заховалися у лузі. І коли німці доїхали до оселі Кучеренко Василя Михайловича, то він вийшов до них, бо знав німецьку мову (у роки першої світової війни був у полоні) і сказав старшому гітлерівцю: "Нащо ви вбиваєте мирне населення? Воно ж вам постачає продукти харчування." Тоді німець сів на колоду, щось подумав і дав команду, щоб більше не стріляли.

У вересні 1943 року почався відступ ворогів. Наші війська наступали із Грякового, Вільхуватки Чутівського району. Дуже великих боїв на території села не було. Мирному населенню німці казали: "Век", що означало, щоб люди покинули село. Білухівці переховувались у яру біля Знаменки, у лісосмузі під Халтуринкою, на Парижанській горі, там заставляли рити окопи.

Коли сім'я Галини Петрівни евакуювалася, то з одежі дещо позакопували. Вони із невісткою закопали сундук та пшеницю. Їх сім'я та сусіди (всього було шестеро дітей і жінки) запрягли сусідського коня, взяли їсти і поїхали у степ, під Халтуринку у лісосмугу. Як виїхали за село (теперішня тракторна бригада), то німець завертав їх і показував, щоб їхали у сторону Карлівки. Але всі люди їхали у Халтуринську лісосмугу. Погода була погана, лили дощі. Люди підмощували снопи під вози та клали їх зверху на підводи. Стояли там довгенько. З Хартуринки їхав загін німців і забрали у людей корови, коні. Галина Петрівна держала корову на налигачі. Корова шкандибала і німець її пристрелив.

Радянські війська наступали вночі. Спочатку дуже низько пролетіли літаки і кинули ракети. Люди дуже боялись, але літаки не стріляли.

У село люди повернулись вранці. Хати погоріли. Хата Галини Петрівни та її матері залишилась цілою. Бо була під залізом. Радянські солдати йшли селом пішки рядами по чотири чоловіки. Їх було багато, але воїни були дуже виснажені і бідні. Люди виносили їм їсти. Із Парижанської гори німці кидали гранати, але один із радянських воїнів сказав: "Мамаша, як заговорить наша "Катюша", то німець перестане стріляти". Так і сталося.

Коли відступали німецькі війська, то налетіли радянські літаки і скинули десять бомб біля річки, бо там був млин і колгоспна контора і світилось.

Після визволення нашого села, зразу ж почалась відбудова. Головою колгоспу була Машкіна Катерина Іванівна, головою сільради - Ляскало Федір Якович. Люди обробляли землю волами. Почав працювати Халтуринський завод, жінки возили волами туди буряки.

Жили люди у землянках або у сусідів взимку. У хаті Галини Петрівни була колгоспна контора (у залі). У спальні жила сім'я Безсмертних, у передній - їхня сім'я. Перезимували, як хто міг.

Навесні почали робити землянки. У МТС повернулись машини, трактори. З 1 жовтня 1943 року почала працювати школа. Директором була Сотнікова Олена Василівна, завучем Товстоп'ят Лука Іванович. У школі були вибиті вікна, їх забили жерстю. Поробили у колгоспі довгі столи, дерев'яні стільці. Заняття проводились у дві зміни. Після війни працювали Канівець Ольга Ананіївна, Лиштван Олена Никифорівна, Мусієнко Ольга Петрівна, Кулинич Марія Хомівна, Руденко Марія Григорівна, Руденко Сергій Єлисейович, Руденко Настя Панасівна, Головнич Марія Явтухівна.

У період окупації школа також працювала, але дітей ходило дуже мало. Вчили дітей при окупації Руденко Сергій Єлисейович та Божко Ольга Василівна.

Галина Петрівна пропрацювала у Білухівській середній школі з 1943 по 1977 рік.

Із спогадів Клімової Любові Никифорівнн, 1916 року народження:

     - Коли почалася війна, Любов Никифорівна проживала зі своїм чоловіком у місті Полтаві на Червоному шляху. Вона мали двоє дітей, менший народився у березні 1941 року. Чоловік працював шофером. Жінка годувала дитину, коли почула по радіо звістку про початок війни. Збудила чоловіка. Всі жителі із будинку вже повискакували. Чоловіка викликали у військкомат. Він деякий час знаходився там, а перед відправкою на фронт прийшов додому і сказав, що відвезе дружину із дітьми у Білухівку. Добиралися із Полтави машиною. Коли переїжджали через міст річки Ворскли, то німці уже стріляли по воді. Через міст їхало дуже багато машин, люди боялися німецького вогню.

    У село Білухівку німці вступили восени 1941 року. Наші воїни через село не йшли. Німці в'їжджали на мотоциклах, машинах, велосипедах, на конях везли кухні. У лютому 1942 року фашисти провели каральну експедицію. На кутку, у центрі села вбили 22 чоловіки. У дворі Клімових вбили сусіда, брата і батька. Німці не давали ховати вбитих. Три дні вони лежали накриті рядном, щоб їх не замітало снігом. Із Карлівки приїхав комендант до старости Черчатого і діди попросили дозволу, щоб поховати убитих. Поробили труни, у їхній хаті стояло три труни. Кіньми одвезли на кладовище і там поховали.

Крім німців, у селі ще були власовці. Вони були дуже противні. Оббирали мирне населення: забирали курей, гусей. У однієї жінки - Божко Марії - забрали макітру і варили в ній необскубаних гусей та курей. Жінка поскаржилася у штаб (він знаходився по вулиці Береговій у Пшичківській хаті) і німці повернули макітру.

Як вигонили фашистів, всі люди евакуювались. Любов Никифорівна із синами ховалися у лісосмузі біля Халтурино. Там люди рили траншеї і сиділи до відходу німецьких військ.

    Уродженцем села Білухівка є Герой Радянського Союзу Микола Пантелеймонович Кучеренко (1907-1945), який  загинув в бою на річці Одер разом з сином ад’ютантом Миколою Миколайовичем Кучеренко.

        

Герой Радянського Союзу Микола Пантелеймонович Кучеренко з сином

    

    На кінець 1943 року більш ніж половину тимчасово окупованих земель було очищено від загарбників. Почалася відбудова господарства. Головна увага приділялася тракторній станції. У 1943 році директором МТС був Христенко Дмитро Дмитрович (він пробув всього місяць, потім знову пішов на фронт). Не вистачало ні техніки, ні запчастин. Дмитру Дмитровичу вдалося зібрати 19 тракторів. Білухівська МТС обслуговувала 32 колгоспи. Не вистачало чоловіків, тому техніку освоювали жінки. Першими трактористками були  Займак Марія Павлівна, Пойда Поліна Кузьмівна, Товстоп’ят Ганна Петрівна. Тракторів не вистачало, тому орали, сіяли, волочили коровами. Хліб на Карлівку возили також коровами. Посівного матеріалу не було, тяглової сили теж. Для того, щоб засіяти деяку площу,  ходили по селі і збирали зерно на посів. Сіяли зерно вручну, бо на 8 колгоспів було всього два трактори.