Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.
Я зітхну… запалю
обгорілу свічу.
Помічаю: не
замки-твердині, не храми –
Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються
в десятиліттях
З далини, аж немов з
кам’яної
гори
Надійшли. Подивлюсь: «Вкраїна, двадцяте
століття»
І не рік, а криваве
клеймо: «Тридцять три»
Багатостраждальні
історія нашого народу. Ми не повинні забувати її сторінок. Цей стражденний 1933
рік. Україну одну з найродючіших і найблагородніших земель, огорнули чорні
крила голоду, сліз, страждань. Це крила хижака, які міцно стискали до нестями,
до болю, до божевілля. Досі не віриться, що тут - в Україні - житниці - раптово
зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік. Найчорніший
час в історії України. Навіть через десятиріччя ступати боляче стежками
жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського
краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю
однієї з найродючіших країн.
Страшним
лихом став голод для білухівців. Колись у селі було вісім хороших млинів -
вітряків, які повністю задовольняли потреби жителів. Але сталіністи привели
село до занепаду. Вітряки розібрали, спалили, на весь голос заявивши: «Геть
патріархальні, дідівські виробництва! Ми побудуємо гіганти!»
По
всіх дворах колгоспників вирубали будівельне дерево, забрали всі клуні та
комори. А в 1931 році усуспільнили всіх корів, свиней. Грянула епідемія,
спалахнув падіж. У тих умовах занепали підсобні галузі у господарствах
колгоспників. До такого стану приєдналось ще більше горе: у 1932 році з урожаю
зовсім не видали колгоспникам зерна на трудодні. Так із січня 1933 року почався
голод. Виживали лише ті сім'ї, у кого збереглися якісь запаси кукурудзи,
ячменю, гороху, буряків, картоплі.
На
початку лютого та навесні 1933 року на узбіччях шляхів і в хатах лежали трупи людей.
Здебільшого це були ті, хто намагався кудись іти, не маючи сили, гинув у
дорозі. Часто їх замітало снігом, бо не було кому ховати. Але найбільша
смертність була у травні-червні. Деякі сім'ї повністю вимерли. Проте найчастіше
помирали здорові кремезні чоловіки, які потребували більші порції харчів, ніж
слабі. Одні з них пухли, набуваючи землистого кольору, інші худнули, стаючи
скелетом. Всі вони поступово втрачали рухливість, мову, мислення, засинали і
помирали.
Зі
страхом згадують старенькі бабусі про те, як до них приходили і забирали навіть
клуночки, де були запаси зерна, щоб посіяти. Їли дохлу конятину, але і цього
харчу не всім перепадало. У селі була їдальня, щоб люди знали коли йти і не
йшли раніше, то вивішували білий прапор. Тоді поспішали діти із герунчиками,
щоб хоч що-небудь поїсти. Тим, хто працював, видавали сякий-такий харч.
Вже
тепер стало відомо, що в часи сталінізму, а потім застою і брєжнєвщини
приховували від народу тяжкі і ганебні явища - білі плями в історії України.
Лише зараз всі види інформації у доступній формі знайомлять людей із гіркою
правдою минулого.
Випадок
про життя своєї мами 1932-33 років
розповіла Марія Якимівна Попела.
Про голод 1947 вона пам'ятає дуже добре, а про
голодні роки 33-го зберігає у своїй пам'яті розповіді своєї мами Губи Насті Тимофіївни,
1900 року народження:
-
Моя мама мені розказувала про те горе. У мене померла сестричка Катя. Тато
пожалів її і дав з'їсти оселедчика. Вона від того й померла, шо з'їла і татів
кусочок. А маму в голод поставили охраняти колгоспні комори із зерном. Тоді
бригадиром був Калініченко Сава. Доброю людиною був. «Гляди ж, Насте, ше
вмреш», - казав мамі.
Мабуть, тим самим
наголошуючи на тому, шоб хоч якось прогодувала свою сім'ю. Мама кажен день
приносила додому трошки зернечка. Наносила на горище невеличку купку. Та,
мабуть, хтось приставив. Прийшлося Саві йти трусити те зерно в Насті. Погукали
пойнятих - сусідів. Поліз на горище Сава та як вигукне: «Ого! Скільки кошенят!»
Усі зрозуміли, що немає нічого у Насті на горищі. Пронесло маму, не наказана
була. А тоді, вона казала, шо тюрми б не минула.
А ще пішла вона одного
разу м'яти колосочки на халтурінське поле. Назбирала вузличок. Об'їжчики
побачили її і погнали до управляючого в Халтурінку, бо поле було халтурінське.
Заперли в сарай і пішли приставляти. А той сарай охраняв якийсь чоловік. Він і
каже: «Жіночко, надсипай мені зернечко, і мої дітки поїдять, і ти останешся не
наказаною». Мама надсипала зерно з вузлика, оставила собі жменьку. Привели її
до управляючого. Той побачив, шо зерна жменька, накричав на об'їжчиків. А до
мами:
- Чого пішла красти?
- Їсти хотілось.
Так і другий раз повезло мамі, не наказали.
Важко прийшлося жити нашим батькам, а вашим
прабабусям. Та були й добрі люди. Бачите, не дали померти моїй мамі, не
наказали, а врятували.
Немає коментарів:
Дописати коментар