Відгомін днів звитяжних

 

А надвечір усе украв туман

                                                            Сніг лягав (так м'яко-м'яко танув...)

                                                                На заціплений в руках наган,

                                                                На червоно-чорну рану...

Під час недороду 1900-1901 р.р. найбільше потерпіли селяни, а тому під впливом агітації Полтавського Комітету РСДРП через гурток в селі Лисича, організований Тарасом Стороженком, столяром Артемом Буцьківським і Власом Коркішко, які поширювали листівки та більшовицьку літературу в селі Білухівці, виступили на боротьбу проти навколишніх поміщиків. На таємні сходки запрошували надійних односельців, читали листівки, газету «Іскра». Потім розширили коло підпільників, створивши нелегальні гуртки в селах Білухівка, Максимівка, Варварівка, Левенцівка. (Відомості взято із збірника «Крестьянское движение в Полтавской и Харьковской губерніях 1902 г. Сборник документов. Харьков. – 1962.)

Як і раніше, селянські ниви давали низькі врожаї, бо оброблялися примітивними знаряддями. Панські економії проводили щодо бідноти політику «вижимання всіх соків» і їй жилися, як казали селяни, «хоч лягай та вмирай». Нове лихо спіткало селян у 1901 році – посуха знищила врожаї. Ще з осені у багатьох з них не було хліба і кормів худобі. За безцінь вони змушували продавати худобу і по дорогій ціні купувати хліб у панів. Ось що розповідає учасник тих подій Логвин Назарович Дениско: «Мені в той час минув п’ятнадцятий рік. Рідний брат Василь, який був членом підпільного гуртка в с.Лисича,  залучив і мене до участі у боротьбі проти існуючого самодержавного ладу. Я так захопився роботою, що не відчував страху. Доставляв революційні книжки у Варварівку, Максимівку. Тримав зв’язок з білухівським керівником нелегального гуртка Євлампієм Кулиничем. Ночував у нього. Був присутнім на таємних зборах селян. На ослонах сиділи виснажені, бідно одягнені селяни і уважно слухали читання або запальні промови. Всі одностайно сходились на думці, що далі терпіти панський гніт несила. Назрівало повстання. Всі чекали умовного сигналу із Лисичого. Відчуваючи, що земля під ногами горить, жандарми посилили розшуки нелегальних революційних гуртків. Одного разу урядник заарештував мене. Як на біду, в одежі було знайдено декілька листівок. Відправили до станового пристава в Карлівку, а далі – в Полтаву. На допитах я не зізнавався, твердячи одне – знайшов листівки випадково. Півтора місяці просидів у темниці, а потім був звільнений, як неповнолітній».

Селяни Білухівки разом з жителями Варварівки та інших сусідніх сіл громили маєтки Волика, Трегубова, управи­тельства економії, розбирали хліб, картоплю, сі­но та інше.  Виступи селян розпочалися  27 березня  1902 року  і тривали до 1 квітня. Спочатку піднялися мешканці Чутівського повіту, а за ними і білухівці, і максимівці. Селяни захопили і розподілили 2700 пудів картоплі в економії Мекленбург- Стрелецького і 20 тисяч пудів пшениці у землевласника Волика та пана Бізкубського (Відомості взято із збірника «Крестьянское движение в Полтавской и Харьковской губерніях 1902 г. Сборник документов. Харьков. – 1961год, док № 25.)

Активними організаторами селянських заворушень в селі були Яків Ілліч Кулинич, Пантелеймон Якович Кучеренко та інші селяни. У числі зачинщиків був Роман Бойченко.

Царська влада занепокоїлась. У Харківському історичному музеї зберігається лист магната Волика до харківського губернатора князя Оболянського, в якому йдеться про заколот селян і прохання вислати карателів. Оболянський не забарився – в Карлівку прибули війська. Прибули карателі і до Білухівки, отаборилися у маєтку Волика. Не гаючи часу було віддано наказ нарізати лози. Вранці солдати оточили село. Всіх чоловіків зігнали на майдан біля церкви (нині на цьому місці збудована школа) і змусили стати на коліна. Далі розпочалася розправа над бунтарями. Першого катували Євлампія Кулинича. Били до нестями, били, не рахуючи ударів. Людей  примусили не тільки повернути хліб і сіно, взяти з комор панів, а й виплатити поміщикам штрафи.

Селяни були піддані жорстоким катуванням карального загону козаків, що чинив розправу над беззбройними селянами протягом дня, повертаючи поміщикам захоплене добро. Селянський виступ було придушено солдатами 36-го   Орловського   стрілецького   полку.    

Налякані карателями,  селяни не виявляли великої активності в боротьбі під час революції 1905-1907 р.р. Виходець із села Білухівки Мусій Федорович Півторацький  був одним із найближчих товаришів Вакулинчука та Матюшенка під час повстання на панцернику «Потьомкін». Під час придушення повстання був арештований царськими властями і тримався на суворому  тюремному режимі у камері-одиночці аж до Лютневої революції.    Він   по­вернувся     в   рідне   село тяжко    хворий,   але   си­льний    духом.    Очевидці згадують,    як    на   площі біля   церкви   Мусій   Пів­торацький      збирав  лю­дей,       розповідав   про пережите   і   слабким  го­лосом    співав    «Замучен тяжелой неволей...»

На час перепису 1910 року в Білухівці налічува­лося 264 господарства, з них селянських — 260, інших непривілейованих — 1, привілейованих —3. Населення — 1841 чоловік, зручної землі в селян —1107 десятин, з них орної — 923 десятини, посі­ву (в тому числі на орендованих землях) — 1261 десятина.

Звістка про революцію прийшла так: у волость із Конграда подзвонили, що у них революція. Сторож скликав людей. Ольга Василівна Божко знайшла прапор, зробили трибуну, організували мітинг. Привели старшину, писаря, попа. Утворили ревком, земельну комісію, розділили землю і добро з помість.

Радянську владу вперше встановлено в січні 1918 року. 

У 1918 році вступили в село гайдамаки з німцями. Перед білухівцями виступив Мисюра і звернувся, щоб ті все добро повернули поміщикам, а визволителям знесли продукти - яйця, сало, м'ясо, муку, а для коней - сіно. Серед села поставили шибеницю, вартовими були Черненко і Осадчий із Краснограда. Вони дуже знущались, били і дітей, і старих.

У кінці травня 1918 року німці повернули  поміщикам всі засіяні селянами землі.

У грудні  1918 року знову було встановлено радянську владу.

       Сільревком конфіскував панські землі та роздав їх селянам. Були відведені землі під поселення  селам Знаменка та Червона Поляна.

Влітку  1919 року у м. Констянтинограді формувався 55-ий  повстанський полк  під командуванням Козирева  для боротьби з денікінцями (повідомив Терентій Михайлович Полтавець, 1895 року народження), до якого вступило багато добровольців. Одним із них був Віктор Іванович Божко – ад’ютант командира полку. Це людина талановита, він гарно писав, вмів виступити перед людьми. Божко організував всю молодь села у партизанський загін.

Але полк не міг протистояти наступу денікінців. Віктор Іванович Божко загинув у 1920 році у листопаді місяці у сутичці з білогвардійцями. Його друзі -  Головченко, Бойченко, Лисенко привезли ховати Божка у рідне село. На похороні було майже все село. Кожного свята на могилі Божка відбувався мітинг.

І тільки   після  остаточного вигнання денікінців у  грудні   1919  року встановилася у селі радянська влада. Будьонівська армія прибула у Білухівській повіт зимувати з 1920 на 1921 рік.

У 1920 році на село налетіла ціла орда махновців. Над річкою порубали продзагонівців (7 чоловік), які їхали з Левенцівки. Махновці їх зустріли, повирізали зірки на грудях і набили землею та зерном. Махновці у селі були всього добу, але село було пограбоване.

На другий день вступили червоногвардійці.

С.Руденко згадує: «Моя па­м'ять яскраво відтворює той пе­ріод громадянської війни, пере­бування Першої Кінної на Карлівщині.

..     .Білухівка. Люта зима з 20-го на 21-й рік з шаленими хуртовина­ми, тріскучими морозами і вели­чезними заметами. Важким було життя, особливо в бідняцьких сім'ях. Терпіли нестачу харчів, одягу, взуття. Ще й бандити, бу­вало, навідувались у села з лі­сів Валківщини та Чутівщини, Та в кінці грудня 1920 року з Краснограда в Білухівку прибув 36-й полк 4-ої кавалерійської дивізії Першої Кінної і бандитським на­бігам настав кінець. Будьонівці розквартирувалися у кожну хату до трьох бійців. Не підселялись лише до тих, у кого надто тісні хати та ще й великі сім'ї. У центрі села розташувався штаб, Надзвичайна комісія полку. На вулиці Великій — інтенданство, духовий оркестр, медсанчастина. У нашій великій сім'ї жив музи­кант Павло Юхименко (родом з Кубані, гордився, що нащадок запорожців, а прадід був курінним у Січі) і ми з ним дружили до останніх днів перебування будьонівців у селі.

З перших днів прибуття кіннотників-будьонівців в селі та на хуторах настав спокій та поря­док. Де й поділись прояви бан­дитизму, крадіжки, хуліганство. Злочинці та бандити принишкли, поховались або ж повтікали на Валківщину до Дригайла та Білецького. Значно легше стало працювати місцевій волосній мі­ліції та активу, виконкому волос­ті. Міцніла дружба і взаємодопо­мога між червоноармійцями і селянами. Відповідно до вказівок командування, парторганів армії, бійці поводились з населенням доброзичливо і ввічливо. При потребі допомагали селянам, особливо вдовам, літнім людям, хворим, біднякам. А в дні вес­няної сівби всі будьонівці з сво­їми кіньми виходили разом з селянами працювати в поле.

Ве­лика увага приділялась і пожвав­ленню культурного життя села. Почали активно діяти драматич­ний, хоровий і музичний гуртки. Участь у роботі гуртків брали як червоноармійці, так і місцеві жителі — вчителі, активісти се­ла. Ставили п'єси «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Назар Стодоля», також п'єси Карпенка-Карого, Кропивницького та інших. Щонеділі відбувалися вистави і концерти. А коли  весною потепліло, то щовечора на майдані грав духовий оркестр, червоноармійці та сільська мо­лодь залюбки танцювали.

     Командування і політоргани армії зобов'язували всіх червоноармійців, а особливо командний склад,  вивчати укра­їнську мову і спілкуватися нею з місцевим населенням і поміж со­бою. Тому в сільську школу при­ходили навчатися командири, пра­цівники штабу, Надзвичайної ко­місії полку. А навчали будьонівців сільські вчителі Ольга Ва­силівна Божко, Олександра Іва­нівна Кацович та Ніна Іванівна Хорошун. Ніколи не забуду, як 9—10 березня 1921 року всім се­лом з участю будьонівців вшано­вували пам'ять нашого дорогого Тараса Шевченка. В ті дні, мабуть, усі вір­ші з «Кобзаря» було вивчено на­пам'ять і продекламовано. Ста­вили вистави за п'єсою  Шевчен­ка. А натхненником і організато­ром всіх згаданих добрих справ був невтомний, енергійний пол­ковий комісар Опанас Степовий.

      У кінці квітня 1921 року, після сівби, попрощавшись з білухівцями на урочистому мітингу, полк рушив на Красноград».

У 1922 році створено в селі комнезам, організатором якого були М. Лелека, П.А. Тилько. Селяни активно вступали до спілки сільськогосподарських та лісових робітників, яка охороняла працю батраків. Головою профспілки був О.П. Білокінь.

З початку 20-х років Білухівка стала центром сільської ради, із 7 березня 1923 року віднесена до Карлівського району Красноградського округу (з червня 1925 року Полтавського округу).

     На 7 вересня 1923 року в селі проживало 2424 чоловіки населення. За Всесоюзним переписом 17 грудня 1926 року — 431 господарство, жителів — 2446 чоловік, з них чоловіків — 1172, жінок — 1274. По сільраді, до якої ще входили висілки Петрівський, Червона Поляна і Червонознаменський,  — 509 гос­подарств та 2862 жителі. У 1923 році в Білухівці організовано комуну «Братський труд», у якій  було об'єднано 20 родин, 91 чоловік на­селення.

Партійна організація вперше була створена в 1927 році з 36 комуністів. Секретарем був обраний Кузьма Іванович Лисенко.

Перші СОЗи були організовані в 1924 році. Це була перша комуна. Перший колгосп утворився в 1929 році. На території села було три колгоспи -  ім. Леніна (голова Попела Юхим  Якович), «Паризька Комуна» (голова – Лелека Митрофан), «Перше травня» (голова – Василенко Григорій Іванович). Одночасно з масовою колективізацією в селі Білухівка в грудні 1929 року  був організований кущ, об’єднуючий колгоспи Білухівської сільської ради (голова куща – Головченко Іван Павлович). За спогадами старожилів, люди у колгосп йшли неохоче. Але діватися було ніде, така була політика. Тому більшість людей віддали свій реманент і своє господарство у колгосп. Бідняки йшли у колгосп охоче, бо в них нічого не було. А люди,  які своєю працею придбали і конячину, і молотарку, жаліли за своїм особистим майном, але все-таки ішли до колгоспу, хоч тяжко переносили втрачене.

У 1924 році комунари купили перший трактор "Фордзон". Юхим Канівець закінчив у Полтаві курси - був першим трактористом у колгоспі. Працював першим трактористом також Прокіп Махота.

     У 20-х роках у Білухівці в центрі села ще збері­галося найбільше водоймище в басейні всього Орчика. Це величезне озеро мало чудові піщані дно та береги, винятково чисту воду й тягнулося в довжину майже на 1,5 кілометра. Воно було багате на різні види риби та водоплавної птиці, приваб­лювало не лише своїх мисливців та рибалок, а й численних гостей. У 1926 році сюди на полювання приїздили українські  письменники Остап Вишня та Петро Панч, а в 1927 році — Остап Вишня і Андрій Го­ловко.

       У 1933 році у селі будується машинно-транспортна станція (МТС), яка надавала велику допомогу  навколишнім колгоспам у механізації землеробства. Її організаторами стали комуністи-тридцятитисячники -  директор МТС Сидір Дементійович Чаплигін, начальник політвідділу Віктор Миколайович Прутков, секретар парторганізації Яків Йосипович Суровець.

 

           Учасники сільськогосподарської виставки. 1931 рік